В український прокат вийшов новий пригодницький трилер «Серце звіра» з Бредом Піттом у головній ролі. Режисером фільму став Девід Ейр, відомий за «Загоном самогубців», а сценарій написав Камерон Александер.
Джеймс Белмонт після авіакатастрофи опиняється далеко від цивілізації разом зі своїм собакою Одіном, і тепер вони мають знайти шлях назад. Офіційно це пригодницький трилер про виживання, але за відчуттями фільм довгий час існує десь між художнім кіно та документальним про дику природу.
Фільм, який починається як документалка про природу
Перші хвилини «Серця звіра» легко можна сприйняти як документальний фільм від Discovery. Повільні кадри природи, гори, ліси, тиша, відсутність діалогів – усе це створює відчуття, ніби камера просто спостерігає за людиною, посеред дикої природи. І це відчуття не зникає навіть тоді, коли історія вже переходить безпосередньо до виживання.
Попри те, місцями «Серце звіра» починає нагадувати горор. Дика природа поступово перестає бути просто красивим місцем і стає реальною загрозою. Він не завжди лякає безпосередньо, але змушує відчувати небезпеку.
Майже без діалогів
Мабуть, головна особливість «Серця звіра» – кількість мовчання. Тут практично немає нормальних діалогових сцен. Бред Пітт може щось сказати Одіну, але здебільшого Джеймс просто йде, біжить, підіймається горами, пробирається через ліси та намагається вижити.
Щоб ми хоч трохи більше дізналися про нього, сценарій навіть вводить випадкового старого, який також блукає цією глушиною. Він з’являється ненадовго, говорить із Джеймсом про життя, минуле та те, що з ним відбувається, а потім зникає з історії. Саме ця коротка розмова потрібна для того, щоб герой перестав бути просто чоловіком із собакою, який іде кудись через ліс.
Але водночас це показує проблему сценарію. Про Джеймса хочеться знати більше. Ми бачимо уривки його минулого у снах та видіннях, розуміємо, що за ним стоїть військовий досвід і певна особиста трагедія, але повноцінно ця історія так і не розкривається.
Бред Пітт проти дикої природи
Бред Пітт фактично сам тягне на собі більшу частину фільму. Йому майже немає з ким грати, окрім Одіна, тому акторська робота тут побудована переважно на фізичній присутності, поглядах, реакціях та взаємодії із собакою.
І в цьому є певна складність. Пітт добре передає втому, біль та поступове виснаження людини, яка довго перебуває в екстремальних умовах. Але сам персонаж іноді поводиться так, що починаєш ставити питання не тільки про те, як він виживе, а й про те, чому він взагалі опинився в такій ситуації.
Особливо дивно виглядає його рішення летіти маленьким літаком просто в грозу. З боку це настільки нерозумний вчинок, що часом виникає відчуття, ніби Джеймс зробив усе можливе, щоб цей літак нарешті розбився. Можливо, цьому є пояснення в його минулому чи стані, але фільм не дає достатньо відповідей.
Одін – справжнє серце історії
Попри назву, головним емоційним центром фільму стає не сам Джеймс, а його собака Одін. Саме через стосунки між ними історія отримує ту емоційну складову, якої іноді не вистачає основному сюжету.
Одін не просто ходить за господарем. Він допомагає йому виживати, реагує на небезпеку, підтримує його і фактично стає єдиною істотою, з якою Джеймс має постійний зв’язок. У фільмі, де майже ніхто не розмовляє, саме поведінка собаки часто замінює діалоги.
І тому ближче до фіналу «Серце звіра» перетворюється вже не просто на історію про виживання чоловіка в дикій природі, а на щемливу історію про відданість собаки. Саме тут стає зрозуміло, заради чого глядача так довго змушували спостерігати за цією парою.
Коли красивої природи стає забагато
Візуально фільм справді красивий. Гори, ліси, вода, туман, величезні простори Аляски – природа тут фактично стає третім головним персонажем після Джеймса та Одіна. Оператором фільму став Мауро Фіоре, який раніше працював над культовими «Аватаром» та «Людьми Ікс: Дні минулого майбутнього».
Але тут, більшу частину фільму ми просто дивимося на красиву недоторкану природу. Спочатку це працює, бо створює відчуття самотності та масштабу, але поступово повторення одного й того самого прийому починає втомлювати.
Іноді здається, що фільм настільки захопився власною природою, що забув, що глядачеві потрібна ще й історія. Кадри лісів та гір прекрасні, але самі по собі вони не можуть постійно замінювати історію персонажа.
Окремо вибивають із загального візуального стилю деякі хижаків. Частина з них виглядає так, ніби їх створювали за допомогою ШІ або просто домальовували на постпродакшені. На тлі дуже реалістично знятої природи це особливо помітно.
Девід Ейр і його незвичний для себе фільм
Девід Ейр зазвичай асоціюється з кримінальними драмами, бойовиками та жорсткими історіями про чоловіків, які опинилися в екстремальних обставинах. У «Серці звіра» він значно сильніше покладається на тишу та простір. Тут немає звичної для бойовика динаміки. Ейр дозволяє камері довго залишатися з героєм, показує його шлях, природу навколо нього та поступове фізичне виснаження. Через це фільм часом більше нагадує спостереження, ніж традиційний пригодницький трилер.
І саме цей підхід водночас є його головною особливістю та головною проблемою. Якщо вам подобається повільне кіно про природу, самотність і виживання, такий темп може спрацювати. Якщо ж ви очікуєте від фільму з Бредом Піттом пригодницького трилера, може здатися, що події розвиваються надто повільно.
Сценарій Камерона Александера побудований навколо дуже простої ситуації: чоловік і собака опинилися посеред дикої природи та повинні повернутися до цивілізації. Але чим далі розвивається історія, тим більше виникає питань до самого Джеймса. Ми так і не отримуємо достатньо чіткої відповіді, чому людина з його досвідом опинилася в такій глушині, чому він не має нормальних засобів зв’язку та чому деякі рішення він приймає так, ніби зовсім не розуміє небезпеки навколо себе.
Частину його фізичних проблем можна пояснити поганим здоров’ям та проблемами із серцем. Але це не відповідає на головне питання: чому людина з таким минулим і досвідом виживання постійно потрапляє в ситуації, з яких потім ледве вибирається.
Через це деякі моменти виглядають так, ніби їх спеціально придумали для того, щоб зробити історію емоційно важчою. Герой потрапляє в чергову халепу, страждає, виживає, а потім знову робить щось, що ставить його під ще більшу загрозу.
Від «Я – легенда» до «Вижившого»
За своєю конструкцією «Серце звіра» нагадує одразу кілька знайомих фільмів. Найперше згадується «Я – легенда» з Віллом Смітом, де основний герой також більшу частину часу перебуває практично сам, а його собака стає найближчою істотою та важливою частиною історії.
Є тут і щось від «Вижившого» з Леонардо ДіКапріо. Не стільки за сюжетом, скільки за самим відчуттям боротьби людини з природою, фізичного виснаження, холоду, болю та необхідності продовжувати рухатися, навіть коли організм уже не хоче цього робити.
Але «Серце звіра» значно спокійніше за обидва ці фільми. Сюжет не намагається постійно атакувати подіями. Навпаки, фільм часто просто дозволяє нам бути поруч із Джеймсом та Одіном.
Наш висновок про стрічку
У «Серця звіра» точно є атмосфера. Є красива природа, тиша, самотність, відчуття небезпеки та сильний зв’язок між людиною і собакою. Місцями фільм справді емоційно важкий, особливо коли історія починає показувати, наскільки сильно Джеймс залежить від Одіна, а Одін – від нього.
Але після перегляду залишається відчуття, що фільму чогось не вистачило. Найбільше – повноцінної історії самого Джеймса. Його минуле, мотивація та причина перебування в цій глушині залишаються надто фрагментарними.
Через це «Серце звіра» іноді сприймається не як завершена історія, а як дуже красиво знята подорож людини та собаки через дику природу. І якщо прибрати всі красиві кадри, стає помітно, наскільки мало в ній відбувається саме з точки зору сюжету.
