Як ухвалювати зважені рішення про здоров’я, коли медичні поради суперечать одна одній? Чи справді дослідження, наведені в публікаціях, підтверджують заяви їхніх авторів? І чи можливо ефективно говорити про глобальне потепління на сімейній зустрічі, коли всі мають різні погляди?
Фізик, філософ і психолог об’єднали свої знання, щоб створити інструменти, які допомагають відрізняти факти від вигадок, уникати ментальних пасток і працювати з викликами сучасного світу.
«Мислення третього тисячоліття» – книжка, що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія». Вона пропонує підхід до ухвалення рішень, заснований на науці, здоровому глузді та міждисциплінарному досвіді.
The Mango публікує фрагмент книги. Більше інформації про видання – на сайті видавництва.
***
Скільки найбільше часу ви коли-небудь витрачали на розв’язання інтелектуально складної проблеми чи загадки? Десять хвилин, дві години, день, місяць, рік, десять? Більшості опитаних нами людей важко згадати приклади проблем і головоломок, на які вони витратили понад кілька годин чи, можливо, днів. Але скільки існує заплутаних проблем, котрі можна усунути за менш ніж кілька днів? Цей світ не такий простий! Як на те пішло, менше ніж місяць — мало для проблеми, вартої уваги читачів цієї книжки.
Тривала робота над вирішенням проблеми це складне завдання, яке може мати різні масштаби. Як довго ви намагатиметеся доправити людину на Місяць, якщо ви керівник NASA в 1960‑х? Як довго ви зі своїм партнером збиратимете ту шафу IKEA для вашого кабінету? (Існує не аж настільки багато способів неправильно розтлумачити ілюстрації в інструкції.)
Річ у тім, що ми, люди, за своєю природою ліниві. Це не наша провина: мабуть, ми так еволюціонували, щоб економити енергію. І, як не дивно, схоже, ми витрачаємо на напружені роздуми багато енергії, тому за можливості уникаємо цього так само, як підйому на крутий пагорб, якщо його можна обійти. Але щоби розв’язати важливі проблеми, зазвичай нам треба добряче помізкувати. На додачу до інших навантажень для нашого лінивого мозку ми побачили, що потрібно чимало розумової праці, аби усвідомити, як ми можемо обдуритися, прийнявши випадковий шум за сигнал, чи як скласти список можливих джерел систематичної невизначеності, котра спотворить важливі вимірювання.
І це ще не все: ми не лише ліниві — справу ускладнює навіть одна з наших позитивних рис, а саме дивовижна цікавість до світу. Десь за день проблема вже не здається такою новою і ми можемо зацікавитися чимось іншим. Окрім того, хоча нам дуже подобається, коли наша цікавість винагороджується новим розумінням світу, і наше бажання цієї винагороди є хорошою мотивацією зосередитися на проблемі, ми також розчаровуємося, якщо не досягаємо швидкого прогресу й не отримуємо цієї винагороди за мінімум зусиль — прикрий конфлікт нашої цікавості з лінощами!
То що нам робити із цією дуже людською нездатністю зосереджуватися на проблемі? Тут у гру вступає зрідка обговорюваний, прихований інструмент науки. Він містить простий розумовий трюк, винайдений культурою науки, і ми називатимемо його науковим оптимізмом. Це не ваш звичайний повсякденний оптимізм. Мати науковий оптимізм, по суті, означає бути налаштованими на успіх; очікувати, що поточна проблема вирішувана — вами особисто чи разом із вашою командою. Коли виникає складна проблема, у вас значно більше шансів розв’язати її, якщо ви беретеся до неї так, наче вирішення вам під силу. Науковці винайшли способи, якими можна обдурювати себе, що ми здатні розв’язати проблему, достатньо довго, щоби дійсно це зробити — і це єдиний випадок у цій книжці, коли на меті самообман!
Історія знає багато прикладів, коли щось вважали неможливим, а потім проходила чутка, що десь комусь у світі це вдалося, і тепер чимало людей можуть це зробити. Тоді кажуть: «Постривайте, ті люди знають, як це зробити, тож це має бути здійсненно» і продовжують спроби. «Можливо, вони зробили це так… Ні, це не спрацювало. Мабуть, треба інший підхід…». Побачивши, що розв’язати проблему можливо, люди знаходять мотивацію не здаватися. І врешті-решт вони, ймовірно, таки виявляють вирішення, котре повністю відрізняється від ідеї тих, хто розв’язав проблему першим.
Можете уявляти це як розумовий еквівалент усіх тих спортивних рекордів, котрі, як вважалося, нереально поби‑ ти: наприклад, пробігти милю за чотири хвилини. Усі ми чули історії, як начебто непоборні людські обмеження долають майже регулярно, щойно одна людина нарешті дове‑ ла, що це можливо. Щоби перекласти це на наш пізнавальний контекст, просто уявіть різницю між спробою зробити шафу з купи різних частин від викинутих шаф IKEA та складанням нової шафи IKEA з комплекту, який також придбали кілька ваших друзів, і вони повідомили вам про успіх. Звісно, друга ситуація більше спонукатиме вас продовжувати. Але науковий оптимізм має ще одну цікавинку: ми тимчасово приймаємо на віру, що здатні досягти успіху, навіть якщо не знаємо, що спрацьовує повний комплект IKEA, і в такий спосіб даємо собі достатньо часу для розв’язання складної проблеми. Учені застосовують науковий оптимізм, тому що прагнуть нових відкриттів, проте він потрібен усім, бо нам часто доводиться братися до проблем без гарантованого вирішення. (Яскравою протилежністю до наукового оптимізму є явище «звичної безпорадності». Схоже, і люди, й інші тварини кидають спроби усунути неприємну чи болісну ситуацію, якщо в минулому зазнали забагато подібних ситуацій поза своїм контролем. Навіть якщо вони справді можуть упоратися з поточною проблемою, звикли навіть не намагатися.)
Одним із найдивовижніших відомих нам прикладів, як думка про розв’язуваність проблеми вможливила вирішення, є остання теорема Ферма. У 1637 році математик П’єр де Ферма написав на берегах однієї книжки таке:
Неможливо розкласти куб на два куби, біквадрат на два біквадрати чи взагалі жодний ступінь, більший за квадрат, на два ступені з тим самим показником. Я знайшов цьому дійсно чудовий доказ, але береги цієї книги надто вузькі для нього.
Наступні 358 років математики працювали над цією задачею, тому що всі вони на підставі заяви Ферма вважали її розв’язною. І в 1995 році вирішення знайшли. Можливо, не таке, яке було у Ферма, але саме через ту впевнену заяву математика про існування доказу люди продовжували працювати над проблемою — протягом 358 років!
Сол почав розуміти важливість наукового оптимізму, коли навчався в магістратурі. Він хотів вибрати дослідницьку групу та натрапив на одну, яка мала дивовижний дух наукового оптимізму, прищеплений керівником групи, Річардом Мюллером. У групі професора Мюллера заохочувався будь який цікавий проєкт. Було таке відчуття, що якщо вам потрібен новий інструмент, ви можете його просто винайти. Якщо необхідно створити щось нове, ви це створюєте. Якщо потрібно вивчити нову тему чи сферу, ви її вивчали — чи то складну електроніку, чи то методи маніпулювання ДНК. Цей позитивний підхід надихав групу завзято братися до великого різноманіття проблем і завдань. Тоді вона працювала над методом вимірювання відхилення світла, викривленого гравітацією Юпітера, конструювала настільний мініциклотрон, вимірювала вміст вуглецю в атмосфері над океанами, щоби краще зрозуміти вуглецевий цикл Землі, й розробляла першу автоматизовану телескопну систему для виявлення відносно «близьких» наднових. Ця наукова традиція створення психологічного комфорту в роботі над будь-яким складним завданням є, мабуть, однією з найефективніших можливос‑ тей, котрі нам усім пропонує наука.
Сол почав свою дослідницьку діяльність у магістратурі з того останнього проєкту — автоматизованого пошуку наднових. Зрештою проєкт перетворився на ще складніший, коли з’ясувалося, що той самий метод можна використати для пошуку значно віддаленіших наднових, котрі можуть відкрити історію розширення Всесвіту — та спрогнозувати його долю. Це мало стати надзвичайно складним завданням. Сол із командою оцінили, що знадобиться три роки на виявлення кількох десятків таких далеких наднових, щоби ви‑ міряти зміни в швидкості розширення Всесвіту. За три роки вони не знайшли жодної. (Порада: за можливості уникайте сфер діяльності, у яких ваш успіх залежить від ясної погоди!) За п’ять років виявили першу. За сім команда дійсно з’ясувала, як реалізувати проєкт, і вже виявляла далекі наднові серіями по п’ять-шість штук. За дев’ять років дослідни‑ ки мали набір даних, але ще не знали, як його належно проаналізувати. За десять вони отримали відповідь — і великий сюрприз: розширення Всесвіту прискорюється.
Що цікаво, на кожному етапі 10‑річного проєкту пошуку наднових члени команди були цілком упевнені, що він здійсненний. Науковий оптимізм допомагав їм рухатися далі — але важливо побачити, як це працює на практиці. На кожному етапі проєкту команда бачила, яких успіхів досягла і що потрібно для продовження роботи. Це ітераційне про‑ сування є ключем до багатьох аспектів цієї налаштованої на успіх історії; науковці не очікують досягти своєї цілі одним махом.
Прогрес у складних проблемах, на розв’язання яких можуть піти місяці, роки чи десятиліття, зазвичай вимагає таких поступових успіхів, і це означає, що ми досягаємо дедалі кращих результатів із кожною спробою та спираємося на те, чого навчилися з попередніх. Завдяки розкриттю деяких практичних аспектів наукового оптимізму ця концепція поступових поліпшень має знайти відгук у всіх планувальників. Проілюструємо це лише одним прикладом: політики й законодавці, котрі розробляють великий законопроєкт про реформу соціального забезпечення, покращення освіти чи скорочення злочинності, можуть — і мають — включати до нього припущення, що кожні кілька років закон треба ітераційно вдосконалювати, коли ми дізнаємося, що працює і що не працює. Такі механізми оновлення політики не є чимось новим, але це не прикметна риса наших урядових програм, принаймні в Сполучених Штатах. Мабуть, якби вони були такими, ми б краще розуміли ступінь прогресу щодо кожної з наших соціальних цілей.
Раніше ми розповідали, що в український прокат вийшла стрічка «Шлях до злочину».
Підписуйтеся на наш Telegram-канал, щоб першими дізнаватися найцікавіші новини!
Популярні статті на нашому сайті:
