Якщо після новин про Херсонщину та фото тварин у воді ви не могли нормально працювати й жити, то, повірте, ви не самі! Таких людей більшість. Тому разом із психологинею Катериною Тімакіною The Mango розповідає, чому виникає цей стан, і як повернутися з нього до життя
Вже 15 місяців щодня в нас забирають опори і сенси. Руйнується все, в чому ми були впевнені. Дорослість людини тримається на ідеї, що вона може впливати на світ і змінювати його під себе. Але вже більше року світ не є безпечним для нас місцем. Ми не можемо нічого планувати та здається, що повністю втратили можливість впливати на ситуацію.
– У психології виділяють два типи травми: велика «Т» та мала «т». Війна – це велика травматична подія, яка «нашпигована» маленькими. І ці маленькі «т» – регулярні страшні новини – шмагають нас та забирають віру в те, що подальше життя можливе, – пояснює психологиня Катерина Тімакіна.
Читайте також: Як психічно відновитися після обстрілів
Як проявляються психотравми?
Наші базові реакції на сильне потрясіння – це бий або біжи. Мільйони років вони допомагали нам долати загрози. Організм мобілізується, і ми можемо довго триматися, рятувати себе та близьких. Проте, якщо жити в стресі занадто довго, або ж потрясіння надто потужні, сили на активну боротьбу закінчуються.
І коли наш мозок не знаходить сил далі продовжувати захищатися, він посилає сигнали: треба зупинитися й перечекати. Тіло може реагувати на це млявістю чи гіпертонусом м’язів. Зʼявляється так званий «мʼязовий панцир» – спазми в спині чи проблеми з травленням. Ми впадаємо в такий собі напіванабіотичний стан: не можемо по-справжньому розслабитися, відволіктися. Нескінченно гортаємо новини та переглядаємо фото та відео. Уявіть зайця на дорозі, який завмирає у світлі фар. Ми реагуємо так само.
Що робити?
– Найважливіше в цьому стані зрозуміти, що з вами відбувається, та ставитися до себе зі співчуттям: це нормальна реакція на ненормальні події. Щоб вибратися з ями заціпеніння, потрібно почати рухатися. Робити що завгодно! Йти кудись, сортувати волонтерку, копати город. Діяти! Але, бажано, в компанії. Колись українські жінки збиралися разом, співали й вишивали. Насправді це дуже корисна практика. Так відчуваємо єдність, наші руки і мозок зайняті роботою, а завдяки співу дихаємо глибоко та правильно. Це дає віру, що попри все ми можемо якось впливати на цей світ.
Австрійський психіатр Віктор Франкл, який вижив у нацистських концтаборах, казав, що живими звідти вийшли ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікувань визволення чи смерті. Зараз у нас є спільний ворог і спільна мета – перемога. І наш єдиний спосіб вистояти – працювати на цю перемогу, допомагати там, де можеш, робити свою справу настільки добре, наскільки можеш. І бути поруч із людьми.
Також актуально: Як правильно цивільним говорити з військовими
