Вольфганг Шван — американський фотограф-документаліст, проживає у Філадельфії. Член Національної асоціації фотографів преси (NPPA – National Press Photographers Association) та Товариства допитливих (The Curious Society). Працює фотожурналістом «Агентства Анадолу».
Фотографія пораненої внаслідок російського обстрілу Олени Курило, яка була знята Вольфгангом Шваном 24 лютого 2022 року в м. Чугуїв на Харківщині, стала одним із символів російсько-української війни і була на перших шпальтах світових ЗМІ. Відтак з цієї світлини американська художниця-портретистка Євгенія Гершман написала портрет, який згодом продали на американському аукціоні за 100 тисяч доларів. Виручені кошти були спрямовані на допомогу ЗСУ та Національній гвардії України.
Світлини публікували Washington Post, The Wall Street Journal, Telegraph, New York Times, LA Times, The Economist, 1843 Mag, New Yorker, National Geographic, Vanity Fair, The Atlantic, Time, The Times, The Literary Supplement, The Irish Examiner, The Saturday Paper, The Arab Times, Bloomberg, The Guardian, Al Jazeera, BBC, CNN, Die Zeit, People, Il Foglio, Philadelphia Inquirer, Axios, VICE, Business Insider, The Week і Grid Magazine. В ексклюзивному інтерв’ю для The Mango ми запитали у фотографа про воєнну журналістику, досвід висвітлення українських подій, фотокореспондентську етику і трохи про політику.
Чому фоторепортерство та чи затребувані роботи українських журналістів на світовому ринку медіа?
Що спонукало вас стати фотокореспондентом, чим продиктований такий вибір і хто є прикладом для наслідування серед репортерів?
Документальна фотографія була моєю єдиною пристрастю майже відтоді, як я вперше взяв в руки фотоапарат. Для мене це спосіб стати ближче, привід для доступу до людей або місць, про які мені цікаво дізнатися більше. Я створюю фотографії для того, щоб поділитися ними з аудиторією в надії, що це може зацікавити когось по той бік екрану або викличе відчуття емпатії до об’єкту зйомки, решта є вторинним. За своєю природою я допитлива людина, і камера дозволяє мені відкривати двері, які інакше були б зачинені.
Більшість робіт фотографів, якими я захоплююся, є масштабними проектами, де видно, що автор витратив багато часу та енергії, щоб завоювати довіру публіки. “Невірний” Тіма Хетерінгтона (У співпраці з письменником Себастьяном Юнгером фотограф Тім Хетерінгтон зробив серію знімків невеликого батальйону американських солдатів, розміщеного на аванпості в долині Коренгал, що вважається однією з найнебезпечніших афганських позицій під час війни Америки та її союзників проти Талібану. Книга провокаційно оформлена в стилі Біблії. “Невірний” є теплою, зворушливою і сповненою гумору книгою, яка водночас є даниною пам’яті і важливим внеском у документування війни в наш час – The Mango) та “Зимова подорож” Люка Делахея (Це меланхолійна дорожня історія. Вперше опубліковано 10 січня 2000 року. Фотограф і оповідач подорожує взимку похмурими ландшафтами Росії і вдивляється в «обличчя» моральної та соціальної кризи країни. Зазирнувши в домівки та життя звичайних людей, він створив інтимний, зворушливий і відвертий портрет суворого краю, що розпадається на шматки через зловживання алкоголем і наркотиками. Це виняткова робота, яка долає межу між мистецтвом і журналістикою. Фотографії поетичні – водночас жахливі, хвилюючі, інтимні, зворушливі та дуже відверті – The Mango) для мене є одними з найкращих робіт. В обох прикладах фотографи витратили місяці на те, щоб зробити те, що стане інтимним поглядом на життя тих, хто їх оточував.
Ви фоторепортер із досвідом та визнанням, чиї світлини були на перших шпальтах дуже поважних видань. Скажіть чи затребувані роботи власне українських журналістів про війну у світі?
Я б сказав, що українські журналісти були на передовій висвітлення подій протягом усієї війни. Деякі з найбільш болючих і важливих історій були розказані українцями. Репортажі Мстислава Чернова та Євгенія Малолєтки з Маріуполя для мене є еталонним прикладом того, як треба робити репортажі і ставити історію вище за себе. Максим Дондюк – один з найталановитіших фотографів, які висвітлюють війну з 2014 року, його роботи широко публікуються та виставляються. Роботи Мар’яна Кушніра на Донбасі з 2014 року бачили в усьому світі. Цей список можна продовжувати і продовжувати. Важливо допомагати та просувати українські голоси в журналістиці, і я думаю, що багато видань роблять це. Майже в кожному великому виданні працюють українці.
Знаходячись всередині війни, чи можна бути об‘єктивним та неупередженим?
Так, це, безумовно, можливо. Я маю на увазі і себе, коли кажу, що більшість журналістів явно прихильні до однієї зі сторін у цій війні. Це не заважає нам чесно висвітлювати те, що відбувається.
Читайте також: Що робити, якщо повістку вручили людині з інвалідністю
Політика республіканців у США, суспільні трансформації та досвід військової журналістики в Україні
Минулого місяця група сенаторів–республіканців закликали Байдена припинити допомагати Україні і назвали повномасштабне вторгнення «проксі-війною», що ви думаєте стосовно такої риторики з боку правих? Чи можна назвати події в Україні посередницькою війною?
Політика в Америці вже давно перетворилася на те, щоб звести конкретне дискутивне питання до яскравого речення і підігнати його під наратив, який потрібен законодавцю. Коли ви голосно кричите: “Чому ми даємо Україні гроші, коли у нас в Америці криза безпритульних, а ціни на газ такі високі?”, подібні гасла викликають швидку реакцію та емоцію. Той хто не вдається до тонкощів аналізу та критичного мислення – починає злитися. Ви не чуєте, як ті ж самі політики детально пояснюють, що всі кошти, які йдуть в Україну, надходять з оборонного бюджету, а це означає, що жодна копійка з них не буде використана на соціальні питання всередині країни, або що це лише шість відсотків від минулорічного оборонного бюджету. Це крапля в морі.
Більшість республіканських голосів, які ми чуємо, вигукуючи цю риторику, належать до нових членів партії. Чаювальники (Рух Чаювання — американський популістський політичний рух. Прийнято вважати, що він поєднує ідеологію консерватизму і лібертаріанства. Учасників Руху чаювання називають «чаювальниками» – The Mango) і трампісти, які традиційно віддають перевагу ізоляціонізму. Дехто зі старої гвардії республіканської партії, які обіймали посади під час холодної війни з Росією, дуже добре розуміють важливість допомоги Україні.
Свобода слова та роль журналістів у воєнний час. Між свободою і рівністю існує внутрішній конфлікт: зростання свободи часто призводить до посилення нерівності, тимчасом як спроби зрівняти результати обмежують свободу. Як дотримуватись цензури здорового глузду під час війни та чи перетвориться військова цензура на політичну?
Я не впевнений, що військові цензурують занадто багато з того, що ми бачимо. Коли я працюю з ними, вони не хочуть нічого, що показує пересування військ або щось, що може бути використано для ідентифікації місцезнаходження солдатів. Це досить стандартна практика для всіх армій. Більшою проблемою є самоцензура в суспільстві, коли будь-що негативне одразу називається проросійською пропагандою. Я зробив невеликий матеріал про людей на Донбасі, які вирішили залишитися під обстрілами замість того, щоб евакуюватися. Причини, чому вони залишилися, іноді були дурнуватими, на кшталт: “Я посадив помідори, я маю почекати, поки вони виростуть”. Але я часто зустрічав людей, які стверджували, що їхні родичі або друзі були покарані за те, що розмовляли російською мовою в західних частинах країни, або просто дивилися на них або розмовляли з ними, як з “бидлом”. В українському суспільстві існує стигма, що люди з Донбасу належать до нижчого класу. Те ж саме ми маємо в Америці щодо півдня і в багатьох інших країнах. Це почуття ворожості виникло не тоді, коли Росія почала вливати гроші та ресурси на Донбас, хоча це, безумовно, підлило масла у вогонь. На мою думку, це одна з найбільших проблем, з якою Україна зіткнеться в майбутньому. Як ви, як країна, оцінюєте життя, втрачені за територію, на якій живуть люди, що відчувають себе знехтуваними власною країною? І як сім’ї солдатів, які загинули там, не обурюються на це населення?
Ви працюєте самотужки чи з командою? Який супровід ви отримали у нашій країні (страховка, допомога військових, можливо доводилося звертатися до фіксерів) чи в цьому не було необхідності?
Я жартував з усіма, хто запитував мене про страхування в Україні, що якщо я не можу дозволити собі навіть медичну страховку в США, то немає жодного шансу, що я зможу оплатити страховку від подорожей в умовах конфлікту. Реально, якби я отримав поранення в Україні, було б значно дешевше залишитися там і лікуватися, ніж повертатися додому. Зазвичай я працюю з моїм другом Стасом з Києва, який виступає моїм перекладачем. Військові прес-офіцери сприяють доступу до своїх бригад; деякі більше, ніж інші.
Суспільні трансформації в Україні та Росії, шляхи яких розійшлися. Яких ще змін на рівні колективного мислення нації, на вашу думку, можна чекати в осяжному майбутньому?
Як ми бачимо з моменту розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності її вектор розвитку помітно відрізняється від країни сусідки. Я гадаю, прагнення, надії та мрії про краще життя, вищу освіту, ліпшу роботу за кращу зарплатню і менш корумповане суспільство, за винятком корумпованого уряду, який служить людям, – все це почало втілюватися в життя, в той час як в Росії ви цього не бачите. Я припускаю, що в майбутньому ми спостерігатимемо ще більше ознак цього, оскільки Україна хоче вестернізувати себе, вона прагне стати більш схожою на країни ЄС чи скажімо США. Люди не хочуть обмежень, які заважатимуть їм розкривати свій потенціал, це щире прагнення до розбудови кращого світу навколо себе відчувається на суспільному рівні, люди просто хочуть жити якнайкраще, наскільки це можливо. Ви не бачите цього прагнення в Росії, здається, що вони шукають допомоги у лідера, в той час як ви шукаєте допомоги у самих себе і у власного народу. Коли ви постаєте перед викликом – ви вирішуєте це як нація. Я вважаю, що це будує країну краще, ніж шукання відповідей в особі однієї людини.
Ви працюєте в Україні вже понад рік, попри умови воєнного часу, ви певно змогли добре пізнати менталітет нашої нації. Якими б ви хотіли бачити Україну та українців майбутнього?
Це більше залежить від вас як українців. Я сподіваюся побачити подальший демонтаж корупції, більший добробут серед пересічних людей. Бачити різницю між Україною після розпаду Радянського Союзу та Росією сьогодні – це неймовірний приклад бажання одного народу стати кращим. В Україні існує прагнення до більшого, що виведе країну на вищий щабель. Яку б форму Україна не набула в майбутньому, вона все одно залишиться країною, яка дорога моєму серцю, і я сподіваюся регулярно відвідувати її до кінця свого життя.
Читайте також: Кріс Паркер: «Інтереси України і Заходу наразі перетинаються, хоча і не є ідентичними»
Вибори в США, імперська хвороба Росії та перемога України, а також професійна етика на війні
На цьому етапі війни ми всі розуміємо, що не маємо права йти на жодні поступки з ворогом, не допустити жодного «перемир’я», яке спричинить лише замороження конфлікту на певний час. Що для вас означатиме перемогу України у цій війні? Якими ви бачите найоптимістичніший і найменш вигідний для нас сценарії завершення цієї війни?
Це фантастичне питання, і його варто ставити частіше, щоб сформувати очікування. Коли ми це обговорюємо, всі терпляче чекають на контрнаступ української армії протягом певного часу. Ніхто за межами Міністерства оборони та ОП не знає, коли це станеться, наскільки масштабно і де саме. Чи зможе Україна перерізати сухопутний коридор до Криму? Чи зможе вона повернути Мелітополь і Маріуполь? Потенційно, але, на мою думку, це буде коштувати дуже дорого. Яка ціна є занадто високою? Хоча Україна має величезну підтримку війни серед свого населення, це не буде тривати вічно. Якщо, скажімо, наступ закінчиться невдало і не буде досягнуто жодних успіхів, чи будете радитимете ви під час наступної хвилі мобілізації? Хоча Україна стоїть на боці справедливої справи і має повне право повернути собі всі втрачені землі, я не знаю, чи це можливо, принаймні найближчим часом. Тим не менш, я був би радий здивуватися і побачити, як це станеться.
Що станеться, коли Україна поверне собі Луганськ, Донецьк і Крим? Малоймовірно, що після дев’яти років російського контролю та підтримки ці території будуть такими ж гостинними, як, скажімо, Херсон під час звільнення. Майже напевно їх доведеться окупувати українським військам, а також провести процес відсіювання колабораціоністів і шпигунів. Я припускаю, що наступ на столиці Донбасу і Крим буде останнім етапом війни.
Російський народ століттями живе імперіалістичними кліше – проти нас воює не лише певне коло владних осіб, а й весь російський народ, який пішов на консенсус з пропагандою та діє за принципом кругової поруки. Чи вірите ви у відкрите та ліберальне суспільство в Росії в майбутньому та чи можлива, на ваш погляд, фрагментація російської федерації на національні держави?
Я думаю, що так. Росія цілком спроможна стати нормальною державою, де немає авторитарного правління, а є демократія. Для цього потрібно відмовитися від пропаганди. Я не знаю, чи був у сучасній історії приклад реформування нації, яка пройшла шлях від повного божевілля до нівеляції і повернула собі статус-кво провідної держави, окрім Німеччини після Другої світової війни. Але це не сталося саме собою, ми говоримо про світову війну, яка знищила ціле покоління, півтора чи два покоління чоловіків, мільйони людей загинули, а потім відбулося щось на кшталт примусового перенавчання та роззброєння нації. Тож я не думаю, що Росія здатна зробити це самостійно. Як ми бачимо, після примусового призову росіян на військову службу багато найкращих і найрозумніших росіян виїхали, це саме ті люди, які прагнуть змін всередині суспільства, але вони просто не хочуть мати з цим справу. Тож я не знаю, я хотів сказати, що маю сподівання на те, що Україна та Східна Європа й увесь світ, не повинні мати справу з цією абсолютною катастрофою, з ситуацією, яка зараз там відбувається. Сподіваюся, що в якийсь момент вони (Росія, російське суспільство –редаг. The Mango) захочуть кращого для себе, що, в свою чергу, буде успіхом для всього світу.
Чи вважаю я, що вони можуть розпастися на національні держави? Так, безумовно. Я маю на увазі, що це самоочевидна річ, яка знаходиться на поверхні. Припускаю, що такі території як Осетія можуть повернутися до Сакартвело, Чечня може здобути суб’єктність. Буряти, наприклад, можуть створити власну націю. Можливо, Китай поверне Маньчжурію, хтозна – є багато різних варіантів. Очевидно, що Росія – найбільша за площею країна в світі, і вона складається з великої кількості абсолютно різних етносів з дуже різними переконаннями. Я думаю, що це був картковий будиночок впродовж занадто тривалого періоду, і я цілком можу собі уявити, як Росія розпадається на менші країни. Як це станеться і де будуть проведені ці лінії, поки що невідомо. Це може статися, а може і не статися ще дуже довго. Я сумніваюся, що вона залишиться такою назавжди, власне тому нам потрібно про це говорити вже зараз зі стратегічним поглядом на майбутнє заради безпеки та стабільності у цілому світі.
Як почуваєтеся за кордоном після року на війні? Чи доводилося стикатися з нерозумінням, наприклад на батьківщині в США, чи несприйняттям того, що у нас відбувається?
Я розділив своє перебування в Україні з поїздками додому. Один рік поспіль – це занадто довго для будь-кого, хто перебуває на передовій. Я не хочу, щоб ситуація в окопах нормалізувалася або стала надто комфортною, тому я проводив час вдома і в Україні, приблизно 50/50. Особисто мені не доводилося стикатися з особливим нерозумінням, окрім того, що люди думають, ніби вся Україна горить, тому що вони читають лише заголовки газет.
У 2024 році повинні відбутися президентські вибори в США, а також в Україні, хоча нині це питання перебуває у невизначеності через війну. Одіозний політик Дональд Трамп, який є одним з потенційних кандидатів від республіканської партії, відомий своїми тісними зв’язками із Росією та Путіним особисто, його риторика завжди суперечлива і щодо України також. Чи готовий прозахідний демократичний світ до ще одного пришестя трампізму? Як ви гадаєте, чи достатньо він має електоральної підтримки, щоб увійти в Білий дім в статусі президента вдруге?
Для нас у Сполучених Штатах це невизначена ситуація. Важко судити про те, як виглядає народна підтримка того чи іншого кандидата до виборів, оскільки недостатньо людей беруть участь в опитуваннях. Трамп все ще має величезний вплив і найбільшу підтримку в республіканській партії, але, можливо, меншу, ніж на минулих виборах, після фіаско, якого вони зазнали. Хоча зовнішня політика Байдена щодо України була видатною, так само як і його здатність консолідувати наших союзників, його внутрішня політика не відповідає обіцянкам, з якими він балотувався, особливо для молодших, більш лівих виборців, які, можливо, з меншою ймовірністю проголосують за нього знову.
Читайте також: Інтерв’ю з фотожурналістом Вуді Хімшиті: “Косово засудило російську військову агресію”
Гадаю ви знайомі з всесвітньо відомим фото знесиленої через голод дитини у Судані, яке отримало Пулітцерівську премію та спричинило справжній резонанс у суспільстві, а також трагічною історією автора знімку. Хочеться поцікавитись вашою етикою фотографування жертв. Коли фото порушує професійну етику ? Вдале фото – це люди, події, злочини війни? Міра емоційності. Чим можна виправдати? Війна знімає обмеження?
Так, це трагічна історія. Фотографія голодної дитини призвела до того, що в Сомалі почала надходити багатонаціональна допомога, тому я думаю, що це переважило індивідуальну акцію, яку люди хотіли побачити від фотографа. Наскільки я пам’ятаю, його також супроводжували військові, які не підпускали його надто близько до об’єктів зйомки, тож незалежно від його намірів, він нічого не зміг би зробити в той момент.
Я думаю, що фотографія, яка витримує випробування часом, довше, ніж поточний цикл новин, – це фотографія, яка ставить питання, але не дає відповіді на них. Вона викликає у нас бажання дізнатися більше про те, що відбувається в кадрі, і робить це в такий емпатичний спосіб, що спонукає нас до небайдужості.
Роздивляючись галерею ваших знімків з України воєнного часу натрапляєш на багато чутливого та травматичного контенту. Поділіться історією очевидцем якої ви були і яка виявилася для вас найбільш вражаючою і вкоренилася в пам’яті назавжди. Що це був за досвід і які емоції викликає у вас цей спогад з минулого.
Це було навесні 2022 року. Можливо, травень або кінець квітня, коли росіяни залишили свій фронт у Києві та Сумах, намагаючись утримати позиції, які ще були їм підконтрольні. Вони по собі залишили надзвичайну кількість зброї та транспортних засобів, усе це обладнання було покинуте або знищене. У той час я спостерігав як громадяни поверталися до цих міст і до сільської місцевості, яка була такою ж, як і на початку війни. Люди, які були біженцями і вимушено покинули свої домівки або втекли від бойових дій, проїздивши повз узбіччя доріг бачили все це. Вони виходили з машин дорогою додому і позували для фотографій. Чи то селфі, чи то діти, що звисають зі ствола підбитого танка Т-80, ці підбиті російські машини дуже швидко стали своєрідними пам’ятниками перемозі України. Я думаю, що це дуже надихало всіх людей, які втекли від бойових дій, а потім повернулися, щоб побачити знищені рештки агресора, загарбника Росії. І коли я одного разу вийшов на вулицю і сфотографував цю картину, десь на шосе на захід від Києва, там було кілька дітей, які бавилися і стрибали вгору–вниз. Дівчина йшла зі своїм хлопцем, і він фотографує її на мобільний телефон у такій сексуальній позі на фоні танка. Я просто подумав, що це було ідеальне представлення всього цього. Весь цей металобрухт немов меморіал, символ перемоги України. У 21 столітті нам усім потрібно ніби «вставити» себе в ці ситуації, контекст. І не просто заявляти про це, а ділитичя цим в соцмережах, тому що це епоха, в якій ми живемо. Я гадаю це був дуже крутий момент, коли всі ці різні світи зіткнулися разом. Багато з того, що ми бачимо як журналісти, схоже на те, що нам доводиться переживати, і ми переживаємо ці події як травматичні. Ми бачимо речі, які не дають нам спокою до кінця життя.
Журналісти бачать людей, чиї життя були скалічені війною, і для них це набагато гірше та страшніше, а ніж те, з чим доводиться мати справу нам, як свідкам та хронікерам цих подій. Я вважаю важливим, щоб під час висвітлення війни не забракло людяності, яка не так часто у центрі уваги і потрапляє у заголовки газет, бо усі ці божевілля та багато інших аспектів конфлікту переважають. Для мене важливо принести ці моменти додому, принаймні для себе, і нагадати собі, чому це так, а не інакше. Мені подобається висвітлювати це, і якби це була просто кривава бійня чи будь-які інші найгірші речі, які можна собі уявити, що й так відбуваються кожного дня. Я не знаю, чи хотів б цим займатися. Я не знаю, чи хтось прагнув би подібного, але причина, чому ми це робимо, полягає в тому, що ми показуємо, через що проходить людство, і не демонструючи, як людяність перетинається з конфліктом, а це один з таких моментів. Я не бачу сенсу для себе в тому, щоб це робити.
Нагадаємо, в Україні створили чат-бот для допомоги громадянам у консульських питаннях.
