Актор, режисер і засновник театру «Маланка» Гіо Пачкорія в розмові з The Mango розповів про поезію як спосіб шукати вихід із найскладніших життєвих ситуацій, театр як простір вибору та діалогу, вплив війни на творчість, українську ідентичність, а також про надію, яка не обіцяє легких відповідей, але завжди залишає людині можливість рухатися далі.
Ви часто говорите про театр як про простір, який має «відкривати можливості», а не заганяти глядача в кут. Чи працюєте ви так само і в поезії?
Вся моя творчість будується на цьому. Найбільш активно й шалено ти шукаєш вихід, коли загнаний у кут і тобі здається, що виходу немає. Вірші – це один із найбільш дієвих для мене способів виходити з таких кутів, і таких людей я знаю багато. Коли в компанії з десяти людей питаєш, хто пише вірші, більше половини завжди піднімає руки.
Ваш поетичний вечір 6 червня – це більше про особисте оголення чи про діалог із людьми?
Це відвертий діалог, після якого ти хочеш, щоб тебе завернули ковдрою та обійняли. І оголююся не тільки я. Торкатися сенсів – це можливість кожному відчути ті точки всередині себе, які нили, трохи боліли, і зараз є можливість їх підлікувати: сміхом, сльозами, ніжним доторком нових відповідей.
Ви пережили кілька воєн і кілька втрат дому. Як цей досвід змінив ваше ставлення до творчості та до слова загалом?
Про це можна було б написати велику книгу, і, можливо, я її колись напишу. Я міг би сказати, що цей досвід змусив мене більше цінувати те, що маю, і це так, проте я б акцентував увагу на іншому. В одному вірші я писав: «Війна – це дім, де ти знімаєш грим», і мій акцент зараз – на простоті, гостроті та точності. Я завжди любив працювати в мінімалістичній формі, тому що в театрі не було грошей на декорації та костюми, і це народило пошук розширення власної фантазії.
Зараз для мене в творчості час, коли треба активно знімати грим, бо він уже втратив термін придатності.
Ви народилися у грузинській родині в Луганську, а сьогодні працюєте з українською класикою та сучасною українською культурою. Ким ви себе відчуваєте всередині – грузином, українцем чи людиною без одного коріння?
Я українець із картвельським корінням. І мені це шалено подобається. Поєднуються дві надпотужні та глибокі культури, які дають мені можливість дивитися на будь-яку творчість ніби з двох позицій. Картвельська – більш консервативна, палка, пристрасна, а українська – вільна, душевна та багатошарова. Радію, що в мені є таке поєднання.
У ваших виставах часто багато болю, але водночас – багато людяності. Вам важливо залишати глядачеві надію?
Колись мій режисер сказав: «Ми знаємо, що він наприкінці помре, але залишити надію на те, що раптом він виживе, ми повинні». Залишати надію – це залишати вибір. Це не означає, що ти кажеш наприкінці: «Все буде добре». Ні. Це більше про вибір, який завжди присутній поруч із тобою. Відсутність надії – це присутність сухого факту кінця.
Ви заснували театр «Маланка» фактично під час повномасштабної війни. У який момент ви зрозуміли, що зараз не час чекати?
Я завжди створюю тоді, коли відчуваю поруч із собою людей, яких теж турбує та сама тема, що і мене. Я, як людина, яка, на жаль чи на щастя, присвятила пів життя вивченню та поглибленню в російську культуру, і уявити не міг, що колись захочу створити український театр без стереотипів, із бажанням розібратися в українській культурі, особливо літературі, та змінити ставлення до того, що мене завжди в ній дратувало. Це порив. Мені здається, кожна людина в якийсь момент відчуває цей внутрішній поштовх, у якому звучить голос: «Давай, зараз!»
Чи є вірш, який ви довго не наважувалися прочитати публічно?
Митець не існує без секрету. Є вірш, точніше частина вірша, яка ще не звучала. Я її не розкрию, але вона захована в поетичній збірці.
Ви працюєте і як режисер, і як актор, і як викладач. У якій ролі ви найбільш чесний із собою?
Чесний і щирий усюди – це мій принцип. Де я зараз більше? Залежить від періодів. На даний момент – режисер та викладач. Через місяць цей фокус зміститься. Я ставлюся до цих ролей як до продуктів, якими хочу постійно харчуватися, але в міру, щоб не набридало.
Ви говорили, що любите тексти, які резонують із сучасністю. Яка тема сьогодні найбільше болить вам як автору?
Дискомунікація, емпатія та жіноча і чоловіча депресія. Чомусь саме ці теми насамперед бачу в текстах, до яких звертаюся. Нам потрібні діалоги, а ми живемо переказами.
Якщо після поетичного вечора людина вийде мовчазною – це для вас хороший результат чи вам важливо бачити емоцію одразу?
Я не знаю, з чим вона піде після поетичного вечора. Для мене результат – це логічний наслідок процесу. А яким буде процес, залежить від нас усіх: ми разом будемо торкатися сенсів. Це бесіда, в якій кожному і кожній є що сказати – словом, мовчанням, рухом або поглядом.
Раніше ми розповідали, що соцмережа X (Twitter) запустила власний месенджер XChat.
Підписуйтеся на наш Telegram-канал, щоб першими дізнаватися найцікавіші новини!
ПОПУЛЯРНІ СТАТТІ
